Середньовічний Хотин

Слід уточнити критерії віднесення виникнення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення до середнього масштабу (постання східної гілки праслов’ян у складі зарубинецької етнокультурної спільноти відноситься до великого масштабу і це положення було обгрунтоване в моїй вищезгаданій статті): прийшлі неслов’янські іноетнічні племена, які були одними із складових частин створення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і були етнічною основою вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, а також місцеве балтське населення в цьому регіоні не переросли після виникнення цих етнокультурних спільнот і перебуваючи надалі у їх складі у племінні утворення більш вищого етногенетичного рівня, на відміну від праслов’ян, що сформувались у східну праслов’янську гілку. Це ж стосується й зубрицьких праслов’ян, які у складі зубрицької етнокультурної спільноти не піднялись на більш вищий щабель етногенетичного розвитку і були проміжною ланкою між зарубинецькими східними праслов’янами і склавінами. За даними дослідників, прийшлі етнокультурні спільноти, що були одними з етнічних основ формування зарубинецької і зубрицької етнокультурних спільнот і були основним населенням вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення в Західнополісько-волинському регіоні, були частинами етнокультурних спільнот за межами України – в Польщі (поморсько-підкльошевої, пшеворської, вельбарської), на землях якої був поширений їх основний ареал. Східні праслов’яни у складі зарубинецької етнокультурної спільноти не становили таку монолітну і переважну більшість населення, якою були в цьому регіоні слов’яни в Ранньому Середньовіччі. Праслов’яни були однією із складових частин різноетнічної структури зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і займали в них підлегле становище. Що стосується зубрицької етнокультурної спільноти, то крім неї праслов’яни проживали у складі й пізньозарубинецької, що свідчить про їх розпорошення в цей період. Те черняхівське населення, яке перебувало у складі вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, теж не піднялось на більш вищий щабель етногенетичного розвитку.

Скільки Середньовіччя у «Грі престолів»? Телесеріал «Гра престолів» вже котрий сезон поспіль переносить глядачів у чарівний світ магії, драконів та страхітливих породжень холоду. Втім, континент Вестерос, на якому розгортається більшість подій, разом з його лицарями і лордами, — не зовсім вигадка, швидше, квазі-Середньовіччя.

Модернізація, як неодноразово зазначав Ярослав Грицак, асоціюється у більшості наших співвітчизників із вестернізацією, з Європою, і саме тому цей рух відбувався під гаслами євроінтеграції, під європейськими прапорами, під назвою Євромайдан.

Але, здається, є хороша новина – ми – людство - маємо дещо в концептуальному арсеналі, до чого є сенс нарешті звернутися, подібно тому, як в 15 столітті такі самі розумники звернулися до Платона і до язичництва в мистецтві та філософії, що інші творці термінів потім назвали епохою Ренесанса, або Відродженням. Ми в своєму постмодерному світі, котрому в усьому начебто бракує свого власного досі невідомого досвіду, вже оголосили про смерть всього на світі, бо було майже все: повернення до всіх форм володарювання та мистецьких схем, комерціалізували вже всіх і вся, але ще не пройшли справжнього «відродження», тобто осмислення і прийняття переробленого досвіду Середньовіччя з його мисленням та відчуттям, з його поняттєвим апаратом.

Забудьте ренесансну Італію — сучасність починається з вікінгів Ми схильні думати, що європейська цивілізація народилась серед мармурових статуй та яскравого сонця Італії епохи Відродження. Але, на думку автора книги «Край світу: культурна історія Північного моря і трансформація Європи» («The Edge of The World: A Cultural History Of The North Sea And The Transformation of Europe»), багато ключових подій, від винаходу грошової економіки до моди, відбулось на теренах Північного моря, яке омивало береги Англії, Франції, Скандинавії, Німеччини, Нідерландів і Бельгії, та яке арабський географ Аль-Ідрісі називав «морем вічного мороку».